Їх діяльність суттєво вплинула на формування  позитивної суспільної думки у Європі. У цей період активно розвивається освіта і наука, започатковуються перші школи. Завдяки цьому вже на початку ХІ століття Київ по своїй могутності і красі порівнювався з величним Константинополем.

Перші київські монастирі мали неабиякий вплив на громадське життя давньоруської держави. Поруч з Печерським чоловічим монастирем популярним став жіночий монастир святого Миколая, що  розташовувся на Оболоні. Його ревно опікували київські князі, надсилаючи щедрі подарунки. За легендою, свою назву він отримав від незвичайного чуда. Один київський паломник, знаходячись на Палестинських землях, загубив в річці Іордан срібну посудину. Повернувшись до Києва він якось зайшов на територію монастиря, щоб втамувати спрагу. Витягуючи з криниці воду він у цеберку знайшов свою пропажу.

На території монастиря була церква святого Миколая, яка славилася духовними чудесами. Коли місту дошкуляли кочовими набігами половці виникла така легенда: "Жив колись у Києві чоловік, який мав надзвичайну віру до святителя Миколая. Він тримав у полоні половця, який одного разу попросив відпустити його на рідну землю, а за це обіцяв викуп – табун коней. Киянин погодився, з умовою, що половець піде з ним до церкви святого Миколая і присягнеться на іконі. Невіруючий кочівник зробив, що від нього вимагали, а отримавши свободу і не думав виконувати обіцяне. Святий Миколай кілька раз з`являвся до нього, нагадуючі про дане слово, пророкуючі страшну кару. І дійсно незабаром невдячний половець захворів важкою хворобою. Після одужання він пригнав до Києва два табуни коней, віддавши один справедливому киянину, а другий пожертвував церкві святого Миколая”.

В Іорданському  монастирі прийняли постриг мати Феодосія Печерського, жінка Іова Борецького та сестри Димитрія Ростовського. Ці видатні жінки своїми доброчинними справами  додавали славу та велич древній обителі. З часом монастир занепав, а його мешканці перейшли до новостворених духовних осередків. Завзяті кияни зметикувавши, почали тишком-нишком розтягувати монастирські стіни на господарчі потреби.

Наприкінці XVI ст. Києв стрімко розростався. Тому Київський підвоєвода Ф.Стрибиль дозволив усім бажаючим селитися за міським валом, на Оболоні. Тут і осіло чимало людей, серед яких був помічник підвоєводи Войтех Соколовський. До його володінь увійшли залишки давньоруського Іорданського монастиря.Підприємливий помічник підвоєводи використав монастирську цеглу для будівництва власного будинку.

 На власність Соколовського поклав око ігумен Кирилівського монастиря Василь Красовський, який методично почав виживати господаря. Спочатку  1608 році Кирилівські ченці побили і пограбували людей В.Соколовського, а у 1609 році вони спалили йому сіно і шопу з цеглою. На позови до суду ігумен тривалий час не з'являвся. А коли його було зобов'язано відшкодувати збитки, то подав зустрічний позов,  в якому звинуватив Соколовського у привласненні скрині зі скарбом монастиря, яка нібито була знайдена під час розбирання древніх стін. Красовський сподівався вижити Соколовського звичайними тогочасними засобами прямої дії. Справа йшла з перемінним успіхом і скінчилася у 1612 році зі смертю В.Соколовського. Весь маєток відійшов Кирилівському монастирю.

З того часу минуло кілько століть. Багато чого змінилося. Що ж до наших пращурів, то вони, майже нічим не відрізнялися від нас. Ті ж самі думки та клопоти, тільки у нас час летить набагато швидше.